Ранок почався прекрасним, надворі був туман. Ми нашвидкоруч поснідавши з братом, вийшли і крокували наввипередки до маршрутки на Київ. Коли ми лише виїжджали з Лісової Бучі від Маріни надійшло повідомлення, що вона вже "на містечку". Це було на двадцять хвилин раніше, ніж ми домовлялись! Але вона змогла цим ще й стати в пригоді, бо треба було ще купити чаю й стаканчиків. Я попросив Маріну взяти це в магазинчику поблизу. В цей час Макс, після небагатогодинного сну, вже стояв на зупинці, коли я зателефонував. Його готовність була надзвичайно підбадьоруючою. В кінці виїхавши пізніше він прибув раніше за нас і коли ми вийшли з братом з маршрутки, то побачили його й Віку, які стояли й чекали на нас. Ще мить і підійшла Марина з чаєм і цукром. Докупивши стаканчиків ми занурились у столичну підземку. Люблю їздити з кимсь в метро. Коли щодня їздиш сам, дуже цінуєш і радієш, коли ти не один. Добравшись із запізненням в 20 хвилин до потрібної станції, ми були раді бачити як на нас чекали Василь і Оленка(не тому ми були раді, що вони нас чекали, але просто раді їх бачити). Василь - водій, якого я вже раніше зустрічав, хороший чоловік, частина команди. На моїй пам'яті це був перший раз, коли в бусі було два вільних місця(зазвичай кількість людей перевищує кількість місць), а друге, Оленка, сказала, що це був перший раз, коли братів було більше, ніж сестер. Не знаю.
В дорозі ми обговорили план. Було вирішено поділити дітей на дві групи зі старших і молодших. Зі старшими мали бути Василь, Маріна і я, а з малими - Ярик, Макс і Віка, а потім долучено фотографом Оленку. Її досвід - це те, що за гроші не купиш. В програмі повинно було бути вітання якоюсь грою, потім ще ігри(які вже повертаючись назад я зрозумів, що треба проробляти краще, бо ними треба переходити до Слова з Біблії), історія(я то готував, а хто в тій групі повинен був розповідати, залишалось питанням), потім у дітей і у нас обід, а далі рукоділля. І все це мало завершитись чаюванням з печивом. От так ми вирішивши план їхали вперед. Я так сподівався, що цього разу ми точно з першого разу попадем в потрібний поворот... Ми змогли зробити це з третьої спроби. Теж непогано. Майорщину знайшли(голку в сіні), треба було тепер знайти інтернат в Майорщині(вушко в голці). Не дуже довго і досить впевнено ми трохи поблукали і знайшли інтернат. Тепер я вже точно можу бути штурманом до інтернату Майорщини.
В інтернаті зв'язок з дітьми відбувся не миттєво, але поступово набираючи обертів ми знайшли спільну мову. Нам ще треба завойовувати їхні серця для Бога, але тим не менше, прогрес вже відбувається потихеньку. Перший та єдиний кого я запам'ятав з минулої поїздки був Саша Джура. Хлопець вийняткового розуму та популярності серед дівчат. Дуже комунікабельний та привітний, він вражав фактами з історії та географії(на що його друзі постійно казали "в тебе язик не болить?!") Думаю язик в нього не болів. І слава Богу! Трохи витративши часу на вибір приміщення, наша частина(Маріна, Василь і я) були в холі з диваном і телевізором. Про те, де були Ярик, Макс і Віка я так і не дізнався, оскільки у них діти виявились організованіші(підконтрольніші командам "на обід", "на полуднік") і закінчували вони раніше. Ми сіли майже колом і почали знайомство. Стільки імен треба було запам'ятати. Їх було більше двадцяти і запам'ятали ми думаю до п'ятнадцяти імен, а нас трьох вони до кінця називали "той в чорній куртці, онта в сорочці в клітинку, в жовтій футболці". Проте це було круто, відносились вони дуже добре і один до одного і до нас, дуже хороші діти. Ми грали в те, що думали в маршрутці, але Маріна, яка сиділа поруч, час від часу вносила ідеї, що можна робити і вони були дуже слушними і цікавими. Не даремно Ісус по двох своїх учнів посилав. Василь же допомагав зсередини, сівши ближче до них, він часом втишав і помагав з відповідями тим, хто сиділи поруч. Один гарний урок я отримав до обіду. Коли я сказав "а зараз я розповім історію", встало і вийшло до 4 людей, коли я сказав "з Біблії" обличчя покривились і вийшло ще трохи, а коли почав з розповіді "у Бога був народ - євреї" у решти очі трохи закотились, але в тій кількості, що залишилась вони уважно слухали. Я зрозумів, що треба краще продумувати цей перехід, можливо, щоб була гра, яка підведе до висновків з Біблії, а друге, я подумав, що можливо, варто говорити з ними про доросліші теми, наприклад, про відносини між хлопцями і дівчатами до шлюбу, про вибір шляху в житті, це цікаво молоді, але це треба вміло подати, тому не варто з цим квапитись.
Потім ми командою зійшлись і почали готуватись до обіду в машині. Перше, що цікавило мене, це як Ярик розповів історію, бо розповів я її йому за 5 хвилин і він проявив неабияку готовність перед таким поворотом подій. Як виявилось вони з Максом зробили це дуже класно(як же я хотів би бути там і бачити це). Ми їли різні бутери, чай, був навіть салат і м'ясо. Як я люблю цей час, коли ми можем їсти командою. Думаю, це також пов'язано з тим, що Ісус в останній час мав саме вечерю, а не рибалку чи прогулянку зі своїми учнями. Так добре було! Ми одне тіло.
Потім ми знову повернулись в хол, знову нам довелось завадити перегляд ТВ кільком дівчатам, які там сиділи. Ми робили поробки з мозаїкою і прасочкою. Спочатку лише менші діти почали щось ліпити, а згодом вистроїлась ціла черга, де були навіть "найкрутіші" та "найсерйозніші" перці. В кінці це була класна атмосфера, де багато хто лежав на підлозі, складаючи якусь ідею, хтось брав у Маріни уроки гри на гітарі, хтось робив намиста і браслети, Василь припаював готові вироби прасочкою. Їм дуже сподобалось. І як завжди в результаті вони не втримались, щоб не спитати, коли ми приїдем наступного разу. Чаювання не вдалось, бо повари не дали кип'ятку(треба був дозвіл медпрацівника), але ми все-одно роздавали дітям спечені Оленкою кекси і печиво. Потім ми попрощались і рушили в дорогу назад.
Дорога назад була такою ж приємною, як і вся поїздка. Оленка висловила кілька ідей щодо наступних поїздок, Василь розповів унікальну історію про те, як Бог втішив його в потрібний момент в Борисполі, ну і основний час був проведений в цікавому спілкуванні з Маріною, різними жартами і сміхом просто так. Далі ми доїхавши до метро, ми порощались з Оленкою і Василем і поїхали бригадою додому, все тим же метро, все так же весело.
